Просто відчуваєш себе винною. Здавалося б, що тут такого? В черговий раз залишаєш чергову свою маску і крокуєш геть, у вир життя. Змінюєш маски, пробуєш себе у нових і нових ролях. Шукаєш себе, свою маску, що вливається у кров і ти живеш цією маскою. Дивно, але ти навіть не пам’ятаєш себе у тих масках. То була не ти. То чергова маска. Черговий шматочок життя, який ти спробувала. Який тобі не дуже спободався і ти покинула його. Але все, що залишилося у тих життях, живе і цвіте спогадами у твоєму серці. Кривавий шлях по серцях і душах тих, хто був поруч з твоєю черговою маскою. Один непевний крок – і ти можеш впасти і спогади поглинуть тебе, всотаються в твої думки, твій розум в твоє життя. Це схоже на божевілля, на чергове божевілля в твоєму житті. спогади виринають і болюче жалять твою душу, отруюючи її. Ти не знаєш, що буде далі. Твоя чергова маска йде тріщинами під гнітом спогадів. Ти згадуєш всіх, всіх, кому завдала болю тим, що пішла, лишивши їх у колишньому житті разом з черговою маскою. Тобі боляче, шкода, ти кричиш душею, але вуста не проронять і звуку, твої глибокі, мудрі не по віку очі не випустять і сльози. Ти просто крокуєш далі. Іноді хочеш, відчайдушно і божевільно, повернути все назад, до тих часів, коли вперше одягла маску. Вибачитись перед всими, хто потерпав від твоєї байдужості, жорстокості. Вони зрозуміли б тебе, здається.

Ні. Цього не буде. Ти їм не потрібна. Вони тепер щасливі. Їм не до твоїх вибачень. Ти лише зробиш болючіше, бо нагадаєш все, що було тоді. Чого уже не повернути…

Здається, що так буде вічно – провина, згадки, жага, біль, жорстока реальність. Хотілося б змінити все, та як? Хіба що час повернути. Аби це було можливо. Аби…

А зараз залишається лише забуватись у черговій книжці, щоб думки не кружляли темним птахом, кігтями не виривали серце. Просто забуваєшся. Адже це так просто…