Якби мені, або моїм друзям, давали б медаль за шаленість, то може би ми і не виграли, але якийсь заохочувальний приз точно отримали б.
Я дуже остерігалась і боялась цього міста. Боялась приїхати і розчаруватися одразу в усьому: людях, місцинах, архітектурі. Але ще взимку Харків став містом, у яке хотілося повернутися. З іншого боку, куди б іще я могла зірватися за шість годин до відправлення потяга?
Ми волонтерили, ми співали, ми дуріли. Місто нас приймало. Може трохи обережно, трохи навпомацки, ніби бомбу сповільненої дії, але все ж. Обіймало безкінечними парками, безґлуздими рекордами, районами без початку і кінця. Повертало в минуле, де все ще живе мій, уже дорослий, Рейлі, де бродять привиди першого книжкового супермаркету в Україні, де ховається ось ця дореволюційна еклектика.
Місто від якого мурахи по спині. Бо як же не взятися цим мурахам, коли стоїш на порозі будинку “розстріляних”, а він тобі сичить своєю літерою “С” і ніби каміння в горлі. Або коли дивишся на цей німий плач безоких барельєфів давно занедбаних колишніх палаців перших із перших. Або коли бачиш величезний зелений куб посеред не менш величезної площі, і знаєш, хто там був, і думаєш, навіщо йому там було бути.
Місто, якому хочеться простягнути руку і попросити любити себе таким, яким воно є. Без високих парканів, обмежень і зайвого пафосу. Таким, яким бачила його я — з першою вегетаріанською їдальнею, з лікарем, що віддав себе тим, кого лікував до останньої сторінки власної історії хвороби, зі старезною ліпниною попід балконами.
Ми прийшли в це місто і прийняли його.

І це, напевно, взаємне.