Цитата
Знаю, сторі не пошла але до волі романтична. І потребує поради) Була в мене одногрупниця. Якось не склалось шо ми не почали зустрічатись, але факт залишається фактом. Те шо ми настільки добре спілкувались всі 4 роки, що просто жесть. Ми так дружили. Так проводили час разом. І скільки б в мене не було подруг, тільки з нею я можу бути відкритим, самим собою. Їй теж було дуже комфортно зі мною спілкуватись. І за всі 4 роки, була така повага і дружба що пальцем я до неї і не дотронувся. Але життя безпощадне. Нас розкидало по різних містах. В неї з‘явився хлопець. А в мене дівчина. Обоє розочаруватись та втомились від довгих пошуків. Розтались зі своїми. Але спілкування стало ще кращим. Почались розмови про майбутнє і мрії. В нас одні і ті ж потреби в стосунках. Чомусь я їй довіряю більше ніж всім дівчатам на світі. Чомусь я впевнений, якщо б ми були разом вона нізащо не зрадить. Але є одне але...армія...мене скоро забирають в армію. Чи варто ризикнути доки є час?
Що мені робити? Невже це і є справжнє, чисте, іскреннє кохання? І чи варто запропонувати зустрічатись? Великий страх відмови та втратити її навіть як подругу. Та що з цього вийде? Якщо в когось був такий досвід. Зазделегідь дякую
