| Olenka | Дата: Середа, 17.06.2015, 14:27 | Повідомлення # 1 |
Повідомлень: 3285
| Знаєте, чого я насправді боюсь?
Я ДУЖЕ БОЮСЬ ЗАКОХАТИСЯ!
Я вкрай рідко відкриваюсь хлопцям, особливо у теперішній час, коли всім паралельно на те, про що ти думаєш, те, що у тебе твориться в душі, коли всім начхати на твіій внутрішній світ. Їм зараз потрібен лише статус, гроші,алкоголь, секс(
От ти динамиш людину 1 раз , динамиш 2-ий. а він продовжує писати)))
І ось, ти думаєш дати йому шанс,відписуєш, відчуваєш симпатію, згодом відкриваєшся йому повністю, і все у вас ніби добре.... Ти так думаєш))
А він просто ставить галочку біля твого прізвища і поступово забуває про твоє існування! Дає мільйон обіцянок, потім виявляється, що ТВІЙ ♥ уже передумав!))
......В той час як ти уже встигла закохатися!!! Нехай за такий короткий період, але тепер ти щодня перечитуєш вашу переписку, переглядаєш його фото і в сотий раз заходиш на його сторінку, хоч там немає нічого нового. ТИ йдеш гуляти з єдиною надією - зустріти, зупинитись, подивитись у вічі...... Щоб все було як у твоєму сні, який заполонив уже кільканадцяту ніч підряд. Адже, він обіцяв, що поруч з ним ти нарешті станеш слабкою!
Проте, цей містер навіть не згадує про тебе, коли ти, дурненька і така наївна чекаєш хоча б одного примітивного: Привіт=)
Сама себе довела до божевілля, хоча й знаєш, що нічого уже не змінити(((
Ти так же ж продовжуєш за нього хвилюватися, думаєш про нього і днем і вночі, але все марно...... Цієї людини більше немає в твоєму житті! А ти хотіла тільки одного - щоб тебе любили♥♥♥
Він став для тебе дууже дорогим, тому тепер ти будеш бачити його лише через вітрину буденності і сірості....Нездійсненні мрії, розбиті надії, оманливе очікування і на любов ТАБУ. Така закохана і така самотня - тепер це моя найбільша фобія, і найбільша біда)
|
| |
| |
| Olenochka | Дата: Субота, 09.06.2018, 17:48 | Повідомлення # 2 |
Повідомлень: 4513
| Закохуватися я почала ще з дев’яти років. Найперше і найсвітліше моє кохання – учитель музики. Але найсмішніше те, що я зовсім не пам’ятаю, як його звали. Високий, з довгим русявим волоссям, блакитноокий легінь, він приходив на урок, виставляв учительський стілець посеред кімнати, аби всім було однаково добре його видно, діставав із футляра акордеон, сідав і починав грати. Спершу вдавав, що не бачить учнів, налаштовувався, так би мовити, на свою музичну хвилю, а вже потім відривав погляд від акордеонних клавіш, уважно дивився на кожного з нас і нарешті говорив: “Доброго дня”. Це був єдиний учитель, з яким ми віталися сидячи. Коли його погляд зупинявся на мені, я відчувала, як гарячішає подих, туманиться у голові і починає пришвидшено баламкати в грудях. Це було приємне відчуття – суміш тривоги, цікавості, радості і мрії… І, можливо, іще чогось, важливішого, ніж усе це вкупі. Я уявляла, що ми разом, під красиву музику, пливемо по морю. Раптом нас накриває велика хвиля. Я тону, але він рятує мене – виносить на руках із води, кладе на пісок, а потім ніжно цілує в губи. На цьому мої морські фантазії уривалися разом із красивою музикою, бо я ще не знала, що слід робити з чоловіком далі, після такого поцілунку…
Дізналася про це, коли вже вчилася на першому курсі універу. Якось на лекції з філософії у мене сильно розболівся зуб. Саме за кілька тижнів до того у центрі, неподалік від оперного театру, з’явилася вивіска нової приватної стоматологічної клініки – “Доктор Дюмін”. Біль був настільки нестерпним, що я навіть забула про злиденність власного гаманця, перш ніж переступити поріг цього закладу. Зовсім юний і не дуже ввічливий лікар, від якого безмірно тхнуло парфумами “Gucci”, зробив знеболювальний укол в ясна, видалив нерв, запломбував хворого зуба. І тільки по тому, як завершив свою роботу, повідомив, скільки все це коштує. Мені стало зле. Хоч і не бачила тоді себе у дзеркалі, проте уявляла, як червонію від сорому за те, що не маю і десятої частини тієї космічної суми. Запропонувала залишити якусь свою річ, наприклад, золотий ланцюжок, у заставу. На це лікар скорчив кисло-гірку гримасу. Відчула себе повною дурепою. Мені здалося, що цей шмаркач готовий мене придушити власними ж руками, якими щойно рятував мого нещасного зуба. І я заплакала. Спочатку тихо, а потім так голосно, що до кабінету прибіг, схвильований, сам лікар Дюмін, власник клініки. На вигляд йому було років п’ятдесят. До звабливого легенька посивінь у чорному волоссі, три-чотириденна неголеність на обличчі і гострий – аж до пронизливого – погляд темно-карих очей. Я ще ніколи не бачила таких вродливих чоловіків. Мені забракло слів і думок, сиділа перед ним, наче вкопана, і вже не плакала, лише схлипувала. “Що сталося, Віталю?” – запитав у мого рятівника і ката. Той зніяковів. Ми обоє відчували себе зніченими перед Дюміним, бо не знали, як усе пояснити. “Ще раз запитую, що сталося?” – тепер звернувся одночасно до нас обох. “Нічого страшного, – відповів Віталя, – просто у неї не вистачає грошей…” І тоді я сяк-так, захлинаючись слізьми і шмарклями, долаючи післяанестезійний параліч лівої щоки, пояснила Дюміну всю оцю ідіотську ситуацію – як мені було боляче, як відпросилася з пар і забула зазирнути до гаманця, коли йшла до нього в клініку, що, між іншим, є однією з кращих клінік у Києві (ну мусила ж щось таке сказати!). Пообіцявши, що неодмінно принесу потрібну суму вже сьогодні ввечері: годину їхати додому і годину назад, – отже, буду рівно за дві години. “Можеш не квапитися, заспокойся”, – провів долонею по моєму волоссю. Мене обдало жаром. Здалося, що від голови по хребті й аж до п’ят пройшов електричний струм. Я подивилася йому в обличчя. З очей Дюміна вилітали звабливі бісики і чіплялися за мої руки, шию, груди, живіт, просилися нижче, але я боялася пускати їх нижче… Для мене це було щось нове і несподіване. Віталя, спостерігаючи за нами, надувався, ніби ось-ось лусне. Від злості. На мене. А може, від заздрощів. До свого шефа. Гроші я привезла за годину до закриття клініки. Окрім Дюміна, там уже нікого не було. Грошей, ясна річ, ніхто не взяв. Далі все було, наче за сценарієм дешевої, а проте красивої, французької мелодрами. Холодне шампанське, медитативна музика, ввімкнений кондиціонер, м’який диван у кабінеті лікаря, сильні і ніжні руки, вологість лона і пружність плоті… Так я стала жінкою. І закохалася уперше – по-справжньому. Ми зустрічалися вечорами, коли розходилися всі лікарі й хворі. Тоді я приходила до Дюміна, і нам обом зривало дах. У нас не було жодних заборон і гальм, коли кохалися. Сміливо втілювали всі свої найпотаємніші еротичні фантазії, вибухаючи кожного разу з усе більшим божевіллям. З ним я відкрила у собі жінку – для самої ж себе, і для нього також. Відкрила і злякалася власного відкриття… Не пам’ятаю жодної секунди, щоб не думала про ЦЕ – на парах, на перервах, у тролейбусі, в метрі, в магазинах і вдома – за чашкою ранкової кави, в душі, в ліжку перед сном… Здавалося, що я ніколи не зможу насититися
|
| |
| |
