| girlorg | Дата: Неділя, 23.11.2014, 02:15 | Повідомлення # 1 |
Повідомлень: 1717
| Заручини
Заручини - це проголошення про взаємну згоду закоханих на вступ у шлюб. Після того, як Ви заручилися згодою батьків і подали заяву в Рацс, можна влаштувати урочисту вечерю, на якому буде оголошено про Вашу заручини і ймовірної дати весілля. Тепер закохані мають право називатися нареченим і нареченою. До заручин можна ставитися як до застарілої формальності або як до гарного звичаю, що передувало важливій події у Вашому житті. У день заручин можна вирішити низку важливих питань: наприклад, визначатися з кількістю і складом гостей, домовлятися про місце, організації та строках весілля, про можливі варіанти матеріальної підтримки молодих батьками в перший час і т. д.
Якщо Ви плануєте укласти шлюбний контракт, то можете його підготувати до дня заручин і урочисто підписати у присутності гостей.
Звана вечеря, приймання або вечірку з нагоди заручин найкраще призначати після подачі заяви в РАЦС. Традиційно на заручини запрошуються родичі та друзі, яким Ви хочете повідомити про прийдешню подію. Також цілком можна запросити тих, хто свідомо не зможе бути присутнім на Вашому весіллі, але кого Ви вважаєте за необхідне вшанувати увагою або просто раді бачити в якості гостя хоча б на заручини. Святкувати заручини можна як удома, так і на природі, а якщо дозволяють кошти і є бажання - зробити замовлення в ресторані або кафе.
Наслідуючи традиціям <класичних заручин>, наречений в цей день повинен піднести нареченій кільце. Це кільце, за умови, що наречена його приймає, є підтвердженням наміру обох одружитися. Якщо молода людина підносить кільце, роблячи дівчині пропозицію, вона повинна прийняти його на знак згоди або ж відвернути як знак відмови від заміжжя. Не можна взяти кільце й відмовитися вийти заміж. Для заручин найчастіше використовують кільця з діамантами або іншими каменями, але ніяких особливих правил тут немає, і вибір залишається виключно за Вами. Обручальне кільце носять звичайно тільки до весілля на безіменному пальці правої руки, а в день весілля до зустрічі з нареченим знімають. Це кільце можна зберігати, і, якщо шлюб вдалий, передати у спадок дітям чи онукам.
Заручини для молодят - період випробування на надійність і здатність до взаємної підтримки. З'являється свого роду спільна справа - весілля й підготовка до спільного життя. У цей період проявляється наскільки наречений, і наречена довіряють і розуміють один одного, наскільки готові прийняти чудності, недоліки й звички коханої людини. Час від заручин до весілля дозволить нареченому й нареченій стати ближче один одному, поглянути на свого партнера вже при інших обставинах, поміркувати про готовність прийняти цю людину у своє життя вже як постійного супутника. І остаточно вирішити: чи залишитися вільним або все ж скріпити своє щастя узами Гіменея.
Обряд заручин в різних країнах
Раніше заручини практично прирівнювалися до висновку шлюбу. Розрив відносин після заручин засуджувався, міг супроводжуватися виплатою "відшкодування" "постраждалій стороні". Однак, що стосується відносин молодих після заручин, звичаї досить сильно різняться. Так, в селянських сім'ях Вестфалії (Німеччина) молоді вже після заручин вступали в подружні відносини. А ось в Італії заручені могли зустрічатися і розмовляти лише в будинку нареченої, під наглядом її батьків.
Цікаво, що в Швейцарії заручені повинні були здавати своєрідний іспит. Вони розмовляли зі священиком, який з'ясовував ступінь їх готовності до шлюбу, зрілості та відповідальності. Під час заручин обговорювалися і майнові питання, зокрема розмір приданого нареченої. Після цього і починалася підготовка, власне, до весілля. У сільських місцевостях Іспанії період від заручин до весілля складав від трьох тижнів до трьох місяців. Більш довгий період міг стати підставою для розірвання заручин. А ось в містах Німеччини від заручин до весілля могло пройти кілька років. Пояснюється це тим, що молоді в місті повинні були почати спільне життя в окремому будинку, маючи все необхідне. На придбання цього майна і йшов час.
Заручини часто відбувалася під час якого свята, супроводжувалася знайомством всієї майбутньої рідні, обміном подарунками. У багатьох країнах було прийнято дарувати нареченому весільну сорочку, яку наречена, природно, шила сама. Наречений дарував нареченій хустку, золотий хрестик, прикраси, часто - кільце. Подарунки носили "заставний" характер і при розриві заручин зазвичай поверталися.
У багатьох народів існує повір'я, що в період від заручин до вінчання молоді, особливо наречена, повинні побоюватися нападу всіляких злих сил. Захистом від цих сил служили різноманітні магічні обряди, "обереги" у вигляді засушених трав або срібних монет, які носили на одязі або у взутті. Наречена проводила багато часу вдома, шила придане. Батьки молодих в цей час займалися підготовкою головного події "весільного марафону" - вінчання і святкового бенкету.
|
| |
| |
| girlorg | Дата: Субота, 29.11.2014, 23:50 | Повідомлення # 2 |
|
Повідомлень: 1717
| СІМЕЙНІ ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ - II ЧАСТИНА ѧ
Пострижини - традиційне відзначення річниці від дня народження дитини. На цей ювілей обов'язково запрошували повитуху та хрещених батьків. Посеред хати на долівці простилали вовною догори кожух (як обереговий знак), садовили на нього хлопчика, і названий батько вистригав своєму похресникові трохи волосся навхрест. У гуцулів такий обряд називався обтинанням (рубанням, обрубуванням) і проводився двічі: через місяць після народження (як знак прилучення дитини до роду) і в рік повноліття, символізуючи перехід підлітка до нового соціального стану. У більш давні часи обтинання виконували сокирою, пізніше для цього використовували ножиці. Дівочий різновид Пострижини - це обряд заплітання (на Закарпатті воно проводилося через п'ять років після народження) — урочисте плетення навхрест перших кісок. Для цього ритуалу батьки запрошували хрещену мати, якій дарували колача та хустку.
Весільна обрядовість. Утворенню сім'ї українці завжди надавали великого значення. Відповідно до цього формувалася - справжня народна драма, що включала ігрові дії, танці, співи, музику. У характері В.О. відбилися народна мораль, звичаєве право, етичні норми та світоглядні уявлення, що формувалися протягом століть. Наприклад, збір дружини (весільний похід) молодим, імітація викрадення нареченої (посад молодої), подолання перешкод на шляху до молодої (перейма) — це свідчення давніх форм шлюбу умиканням, а діалог старостів про куницю та мисливця, обмін подарунками між сватами, викуп коси, виплата штрафу за безчестя — своєрідний відгомін звичаю укладання шлюбу на основі купівлі-продажу. Пережитком матріархату є й пріоритетна роль матері у весільних дійствах. Саме вона вирішувала питання про заміжжя дочки, зустрічала весільний поїзд, виряджала молодих до вінчання, вбирала дочку-наречену у вінок, вела молодих на посад. Рудиментом шлюбу дохристиянської доби є звичай накривати сина-нареченого білою переміткою у барвінкових обрядах. У цілому ж українське весілля поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний. У свою чергу кожен із циклів складався з низки обрядів. Передвесільна обрядовість включала сватання, умовиш, оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір. Власне весілля складалося із запросин, обдарування, посаду молодих, розплітання коси, розподілу короваю, перевезення посагу, перезви, рядження. Післявесільний цикл присвячувався вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до родини чоловіка. Це обряди хлібин, свашин та гостин. "Сценарій" традиційного народного весілля в основних рисах зберігся й дотепер — більшою мірою в сільській місцевості та у значно трансформованому вигляді в умовах міста. Дошлюбне спілкування. Весіллю передували дошлюбні обряди, важливим компонентом яких була ритуалістика молодіжного спілкування. Українці кажуть: Як склався у людини шлюб, так піде і все її життя. Ця народна мудрість виходить з того величезного значення, яке надавали шлюбу й сім'ї, особливо у минулому, коли одружувалися на все життя і В.Грабовський. Молодь з околиць Городенки. 1844 р.
тільки з однією людиною. Тож момент вибору судженого був дуже відповідальним. У виборі шлюбного партнера перепліталися різні інтереси. Дівчина прагнула зустріти обранця, котрий припав би їй до душі, батьки жадали помічника у домі, громада - голову міцного господарства. Система Дошлюбного спілкування. передбачала певні норми залицяння та сватання, які майже до кінця XIX ст. грунтувалися на патріархальних засадах. Молодь спілкувалася переважно в межах свого села, а в містах — у межах вулиці, навіть свого "кутка". На рубежі XIX—XX ст. цей принцип був порушений і молодь нерідко шукала собі пару не тільки у своєму селі, а й у навколишніх. Хлопці та дівчата зустрічалися на вулицях, ігрищах, толоках, вечірніх сходах, ярмарках.
Найпоширенішими формами Д.С. були вулиці, забави, годенки, вечорниці тощо. На забавах молодь розважалася, співала, танцювала, водила хороводи. У холодну пору збиралися в приміщенні на досвітки та посиденьки. Приходили самі лише дівчата і не стільки заради розваг, скільки для роботи; на супрядки — і хлопці, і дівчата частково для роботи, частково для розваг; на вечорниці - в основному для розваг. Хлопці та дівчата спілкувалися на людях, тобто перебували під певним соціальним контролем. За звичаєм, дівчина наодинці з хлопцем могла бути лише до заходу сонця, а, наприклад, на Прикарпатті на забавах були присутні батьки або старші родичі. Це, втім, не заважало молоді цілуватися та милуватися, проте свою цноту дівчата берегли. Колись уся громада зневажала дівчину, яка давала волю нестримному коханню. Траплялося, таких дівчат били мотуззям від дзвонів, намоченим у соляній ропі. В західних районах України майже до XX ст. побутував звичай фізично карати хлопця і дівчину за перелюбство. Однак подібні випадки траплялися рідко, оскільки вся система виховання молоді грунтувалася на дбайливому, лицарському ставленні хлопців до дівчат і наречених, на романтизації почуттів.
Сватання (сватанки, змовини, брання рушників, рушники, згодини, слово). Починалося весілля С., коли посли від молодого (старости, свати, сватачі, посланці) йшли до батьків обранки укладати попередню угоду про шлюб. Свататися було прийнято у вільний від польових робіт час (на М'ясниці та від Паски до Трійці). Зі старостами до дівчини йшов парубок, на Поділлі — ходили і його батьки, а на Закарпатті - ще й брат або сестра. Досить складний обряд С. вельми стисло описав Т. Г. Шевченко: "Покохавши літо чи два... парубок до дівчиного батька й матері носила старостів, людей добромовних і на таку річ дотепних. Коли батько і мати поблагословлять, то дівчина, перев'язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці або крамну, або самодільну хустку". Бували, однак, випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. На знак відмови вона повертала старостам принесений ними хліб або ж підносила молодому гарбуза чи макогона. Тоді про хлопця казали, що він ухопив гарбуза або облизав макогін. Щоб уникнути сорому, часом посилали "розвідника", котрий мав довідатися про наміри дівчини та її батьків, або йшли свататися пізно ввечері, аби люди не бачили. Сватання дівчини. Прийміть мене, мамо, я ваша невістка - такими словами, як не дивно, два століття тому дівчина починала сватання. Згідно з існуючими звичаями, вона мала на це таке саме право, як і хлопець. А раніше хлопці лише подекуди наважувалися свататися до коханої.
Сватання як відгомін матріархату здавна побутувало у різних народів і не суперечило традиційним шлюбним ритуалам. Але вже за середньовіччя цей звичай почав сприйматися як небажана форма сватання. Певний виняток становили українці. В їхньому середовищі він, у цей час при забутий, зажив новим життям. Цьому сприяло, зокрема, те, що через постійні війни чоловіки надовго йшли з рідної домівки, а сім'ю очолювали жінки. З огляду на це зростали їхні права у родині, у тому числі пріоритет у сватанні. Недаремно тоді побутував вислів взяти замуж — замість пізнішого піти заміж. Дівчина пропонувала хлопцеві руку, не заручаючись його згодою, причому їй дуже рідко відмовляли, бо це могло накликати нещастя. Про силу цієї традиції свідчить звичай, що існував у XVIII ст.: злочинця, засудженого до страти, могли помилувати, якщо котрась із дівчат висловлювала бажання взяти його за чоловіка. Проте в міру того як зростала роль чоловіків у суспільній сфері, такі звичаї поступово забувалися. І вже наприкінці XIX ст. ініціатива у сватанні цілком перейшла до парубків, а роль дівчини звелася до сором'язливого колупання печі та подавання старостам весільних рушників.
Умовини (оглядини, розглядини, обзорини, печеглядини) — знайомство з господарством молодого, яке здійснювалося невдовзі після успішного сватання. Природа цього звичаю пов'язана з укладом селянина-трудівника, для якого господарство було основою його життєдіяльності. В ньому проглядається і.серйозність
Де ля Фліз. Весільний звичай селян Васильківського
повіту Київської губернії. 1840-і роки. ставлення до утворення сім'ї: якщо молодий не мав свого господарства, то він не мав і права на створення родини. Батьки парубка намагалися якомога краще представити міцність господарства свого сина, демонструючи його так, щоб У. завершилися шлюбною угодою. Бувало, навіть вдавалися до хитрощів: позичали у сусідів коня, волів або сільськогосподарський реманент. Проте не в усі часи і не скрізь У. сприймалися так однозначно. В цілому ж критерії оцінки обранця чи обраниці в середовищі українців базувалися на іншому грунті. З погляду тогочасної дівчини суджений мав бути передусім хазяїном, опріч того - врівноваженим, спокійним і непитущим, а суджена, з погляду хлопця, — працьовитою, справною господинею, а ще й чепурною та привітною. З моральних якостей найбільше цінувалася доброта. Отже, сімейне щастя ототожнювали передусім із доброзичливими взаєминами між подружжям: Не потрібен і клад, якщо у чоловіка з дружиною лад.
Про хиткість цього звичаю може свідчити довільність його дотримання: у "класичному" варіанті У. передували заручинам, але могли поєднуватися з ними, проводитися після них або й зовсім не проводитися. Заручини (полюбини, хустки, рушники, сватанки) — заключний етап сватання, обрядове закріплення згоди на шлюб. Водночас це перший передвесільний обряд, що набував законної чинності. На З. до молодої приходили разом із молодим його батьки та родичі. Всі сідали до столу, а молодих виводили на посад. Старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху — руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. У Карпатах цей ритуал здійснювала мати дівчини: вона обсипала молодих пшеницею та білою вовною і подавала їм мед, котрий символізував єдність молодих та їхніх родичів. Після усіх церемоній дівчина і хлопець вважалися зарученими і відтепер не мали права відмовлятися від шлюбу. Спроба відмовитися вважалася за безчестя, за відмову ж відшкодовували матеріальні витрати та ще й платили за образу. На ознаку того, що дівчина й хлопець засватані, вони отримували певні атрибути: наречений — барвінкову квітку, наречена — червону стрічку у косах або квітку (на Буковині — траву). В західних районах більш поширеними були вінки, їх плели у так звані барвінкові дні. На Гуцульщині вінок змащували медом і вкривали позолотою. Дівчина не знімала його аж до шлюбу, навіть спала у ньому. Існувало повір'я: якщо вінок пропаде - не буде щастя у подружньому житті
|
| |
| |
| girlorg | Дата: Четвер, 15.01.2015, 14:54 | Повідомлення # 3 |
|
Повідомлень: 1717
| СВАТАННЯ (сватанки, змовини, брання рушників, рушники, згодний, слово). Починалося весілля С., коли посли від молодого (старости, свати, сватачі, посланці) йшли до батьків обранки укладати попередню угоду про шлюб. Свататися було прийнято у вільний від польових робіт час (на М'ясниці та від Паски до Трійці). Зі старостами до дівчини йшов парубок, на Поділлі — ходили і його батьки, а на Закарпатті — ще й брат або сестра.
Бували, однак, випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. На знак відмови вона повертала старостам принесений ними хліб або ж підносила молодому гарбуза чи макогона. Тоді про хлопця казали, що він ухопив гарбуза або облизав макогін. Щоб уникнути сорому, часом посилали "розвідника", котрий мав довідатися про наміри дівчини та її батьків, або йшли свататися пізно ввечері, аби люди не бачили.
СВАТАННЯ ДІВЧИНИ. Прийміть мене, мамо, я ваша невістка — такими словами, як не дивно, два століття тому дівчина починала сватання. Згідно з існуючими звичаями, вона мала на це таке саме право, як і хлопець. А раніше хлопці лише подекуди наважувалися свататися до коханої.
Дівчина пропонувала хлопцеві руку, не заручаючись його згодою, причому їй дуже рідко відмовляли, бо це могло накликати нещастя.
|
| |
| |
| girlorg | Дата: Четвер, 15.01.2015, 14:55 | Повідомлення # 4 |
|
Повідомлень: 1717
| Що означає вислів "ухопити гарбуза"?
Починалося сватання (сватанки, змовини, брання рушників, рушники, згодини, слово), коли посли від молодого (старости, свати, сватачі, посланці) йшли до батьків обранки укладати попередню угоду про шлюб. Свататися було прийнято у вільний від польових робіт час. Зі старостами до дівчини йшов парубок, на Поділлі — ходили і його батьки. Дівчина пов’язувала сватів рушниками, а обранця, на знак згоди – хусткою.
Однак, бували і випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. На знак відмови вона повертала старостам принесений ними хліб або ж підносила молодому гарбуза чи макогона. Тоді про хлопця казали, що він ухопив гарбуза або облизав макогін. Щоб уникнути сорому, часом посилали "розвідника", котрий мав довідатися про наміри дівчини та її батьків, або йшли свататися пізно ввечері, аби люди не бачили.
Так гарбуз став і легкою лайкою — «гарбуз твоїй матері», «гарбуз батькові твоєму печений!», «гарбуз мамі, а татові диня!»); тому народ застерігає: «Глядіть, щоб вам гарбуза не піднесли!», «Коли б вам гарбуз не покотився!» або й бажають: «Бодай вам гарбуз стелився!». Для хлопця це вважалося ганьбою. Він виходив з гарбузом в руках і всі сусіди бачили по цій гарбузі, що дівчина відмовила хлопцеві. Іноді молоді дівчата прикрашали гарбуз стрічкою. Це була як натяк, щоб хлопець вдруге не надумав свататися. Ось чому в старовину хлопці так боялися отримати від дівчини гарбуз у подарунок. ))
|
| |
| |
| Olenochka | Дата: Понеділок, 23.07.2018, 08:59 | Повідомлення # 5 |
Повідомлень: 4515
| Весільна обрядовість.Дошлюбне спілкування,Сватання,Сватання дівчини,Умовини,Заручини
Весільна обрядовість.
Утворенню сім’ї українці завжди надавали великого значення. Відповідно до цього формувалася В. о. — справжня народна драма, що включала ігрові дії, танці, співи, музику.
У характері В. о. відбилися народна мораль, звичаєве право, етичні норми та світоглядні уявлення, що формувалися протягом століть. Наприклад, збір дружини (весільний похід) молодим, імітація викрадення нареченої (посад молодої), подолання перешкод на шляху до молодої (перейма) — це свідчення давніх форм шлюбу умиканням, а діалог старостів про куницю та мисливця, обмін подарунками між сватами, викуп коси, виплата штрафу за безчестя — своєрідний відгомін звичаю укладання шлюбу на основі купівлі-продажу.
Пережитком матріархату є й пріоритетна роль матері у весільних дійствах. Саме вона вирішувала питання про заміжжя дочки, зустрічала весільний поїзд, виряджала молодих до вінчання, вбирала дочку-наречену у вінок, вела молодих на посад. Рудиментом шлюбу дохристиянської доби є звичай накривати сина-нареченого білою переміткою у барвінкових обрядах.
У цілому ж українське весілля поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний. У свою чергу кожен із циклів складався з низки обрядів. Передвесільна обрядовість включала сватання, умовиш, оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір. Власне весілля складалося із запросин, обдарування, посаду молодих, розплітання коси, розподілу короваю, перевезення посагу, перезви, рядження. Післявесільний цикл присвячувався вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до родини чоловіка. Це обряди хлібин, свашин та гостин.
"Сценарій" традиційного народного весілля в основних рисах зберігся й дотепер — більшою мірою в сільській місцевості та у значно трансформованому вигляді в умовах міста.
Дошлюбне спілкування. Весіллю передували дошлюбні обряди, важливим компонентом яких була ритуалістика молодіжного спілкування.
Українці кажуть: Як склався у людини шлюб, так піде і все її життя. Ця народна мудрість виходить з того величезного значення, яке надавали шлюбу й сім’ї, особливо у минулому, коли одружувалися на все життя і тільки з однією людиною. Тож момент вибору судженого був дуже відповідальним. У виборі шлюбного партнера перепліталися різні інтереси.
Дівчина прагнула зустріти обранця, котрий припав би їй до душі, батьки жадали помічника у домі, громада — голову міцного господарства.
Система Д. с. передбачала певні норми залицяння та сватання, які майже до кінця XIX ст. грунтувалися на патріархальних засадах. Молодь спілкувалася переважно в межах свого села, а в містах — у межах вулиці, навіть свого "кутка". На рубежі XIX—XX ст. цей принцип був порушений і молодь нерідко шукала собі пару не тільки у своєму селі, а й у навколишніх. Хлопці та дівчата зустрічалися на вулицях, ігрищах, толоках, вечірніх сходах, ярмарках.
Найпоширенішими формами Д. с. були вулиці, забави, годенки, вечорниці тощо. На забавах молодь розважалася, співала, танцювала, водила хороводи. У холодну пору збиралися в приміщенні на досвітки та посиденьки. Приходили самі лише дівчата і не стільки заради розваг, скільки для роботи; на супрядки — і хлопці, і дівчата частково для роботи, частково для розваг; на вечорниці — в основному для розваг.
Хлопці та дівчата спілкувалися на людях, тобто перебували під певним соціальним контролем. За звичаєм, дівчина наодинці з хлопцем могла бути лише до заходу сонця, а, наприклад, на Прикарпатті на забавах були присутні батьки або старші родичі. Це, втім, не заважало молоді цілуватися та милуватися, проте свою цноту дівчата берегли. Колись уся громада зневажала дівчину, яка давала волю нестримному коханню. Траплялося, таких дівчат били мотуззям від дзвонів, намоченим у соляній ропі. В західних районах України майже до XX ст. побутував звичай фізично карати хлопця і дівчину за перелюбство.
Однак подібні випадки траплялися рідко, оскільки вся система виховання молоді грунтувалася на дбайливому,
|
| |
| |
