Деколи вигідно зайняти позицію спостерігача. Вийти з кола, вирватись з круговороту, сісти собі збоку і дивитись, як в ці бєшені “хустинки” бігає решта світу, зашпортуючись, пяно цілуючись і захоплено репетуючи. Всі в надії на те, шоб попасти в коло, всі ніби то байдужі до дурної гри, але всі чомусь міцно тримаютсья за руки і бояться вилетіти геть…



Деколи насичуєш своє життя подіями – не шоу, не мріями, не екзальтаціями, а просто подіями, і раптом ловиш себе на думці: але ж ось воно, щастя! Але ж прокидаюсь я з усмішкою! Але ж сміюсь! Але ж засинаю з глибоким спокійним зітханням! І думаєш – як же так? Хіба просте життя може бути щасливим? Хіба з закінченням безпутного студентського життя всі грандіозні плани лягли в гріб з погановиструганих дощок і навіки упокоїлись десь там, на цвинтарі людських планів і успіхів?

І думаєш – а може, повсякденне життя то щастя? А юнацькі емоції і амбіції то суррогати, які тільки допомагають пережити той важкий час ще непізнаного прсотого людського щастя, га?..
І чому треба сказати своїм амбіціям “ідіть в сраку”? Просто треба розібратись, які з них “дорослі” і справжні, а які все ж таки незрілі і дебілуваті?

Ого я говорю як розумна доросла тьотка, а ше недавно я з криками ЮХУХУХУ пяна бігала за міліціонерами і курила драп в святоюрському саду.
Наситила простими подіями, і… побачила, що грандіозні надії то просто пшик. Просто дурнувата ілюзія. Ілюзія, чуєте, хахаха) Наївні, ви ще надієтесь підкорити світ і стати центром галактики? А кому це треба? Вам? Тоді ви шизофренік. Або просто інфантильний підліток.

Юність – то прекрасна пора, але це ілюзорний і незрілий період. і справді щасливими ми стаємо тільки повністю сформувавшись і подорослішавши. Так, так, як це “по-татомамівськи” звучить! І я щаслива що я це зрозуміла вже…
Ілюзії… Кругом одні ілюзії… Всі грають якісь ролі – здебільшого, це мені нагадує російські серіали, коли в дешевих убогих декораціях намагаютсья грати баблистих аристократів… Нащо вдавати з себе те, чим ти не є?

Ні, не брехати. Просто створювати ілюзії про себе, свою персону, своє життя – ілюзії не притягнеш до відповідальності і не виведеш на чисту воду.
Але навщо ці суррогати? Чуєте – СПРАВЖНЄ ЖИТТЯ Є!… Є, і воно щасливе! А ілюзіоністи тільки дарма траять час, і то на що – на інших, знайомих та незнайомих, близьких і неблизьких, на їхню думку про себе і свою про них, але СТОП! Може, нахуй ті ілюзії, може варто вже трохи протверезіти і зрозуміти: жити треба ДЛЯ СЕБЕ.