| Olenochka | Дата: Неділя, Вчора, 16:40 | Повідомлення # 1 |
Повідомлень: 4649
| Це буде перший і останній допис від мене, в яkoму ви побачите мої сльози та відчай.
Мабуть він зараз потрібен не стільkи мені, скільки тим, хто й досі вважає, що мати чоловіка або хлопця військового, то n.дц воєнна романтіка. Оті всі ваші рожеві відосіки з тіктока, де під сльозливу музичку він повертається з квітами, а вона така в приємному шоці і помаді, а він такий обіймає, і всі плачуть від щастя та аплодують, а по екрану пливуть сердечка.
В сраку сердечка, бо насправді це є суцільний ад, в якому ти день за днем спостерігаєш, як твоє найрідніше, найдобріше, та найаfyєнніше в світі, поступово перетворюється на звіра. Втомленого, загнаного звіра. Ти бачиш як мужньо він намагається не поїхати кукухою, але не завжди то йому вдається, і ти разом з ним проживаєш ті моменти. Ти тягнеш той ад за двох, бо точно знаєш, що він тягне свій заради тебе. Цей адочок стає твоїм життям. Ти з ним просинаєшся, в ньому існуєш протягом дня, і засинаєш з ним же. Якщо вдається заснути, звісно. Твій світ перевернутий з ніг на голову, і ти відчуваєш навколо себе лише липкий вакуум і страх. Звісно ж страх не за себе. І нудить. Слово "нудить" можете вставляти після кожного речення, так буде зрозуміліше. Ти бачиш навколо себе людей, які живуть, посміхаються, кудись йдуть-їдуть, а ти дивишся на то всьо і не розумієш, чому вони взагалі радіють. Тобі теж хочеться радіти дрібницям і просто жити, але не виходить, як би не намагалась. Але все, що тобі залишається, це мрії. Перша мрія - просто його обійняти, хоч на хвилину, вткнувшись обличчам в шию, і потримати за руку. Друга мрія - кожного дня мати можливість чистити собі пам'ять, бо інакше як би дахом не поїхати. І тут зараз не про самопожертву. Це про відданість.
Якщо комусь схочеться залізти до військового в голову, щоб дізнатись його думки, сто разів подумайте, перш ніж це зробити. Бо дізнатись не важко, важко потім те все вивезти, а ще важче буде з тим жити. Бо крім власних страхів та переживань, ти матимеш сприймати ще й його настрої у вигляді гніву, розпачу, нерозуміння цього світу, злості, відчаю, і образ. Образ тебе, так. Бо йому реально fyйово. Бо ти є найрідніше, на кого можна викричатись та не соромитись прояву слабкості. Ти єдина, хто все зрозуміє та заспокоїть.
А куди потім бігти тобі з оцим всим тягарем, невідомо. Куди тобі покричати, щоб хоч трохи викричати болю? Кому розповісти про те, як тобі болить? Людям? Всім байдуже на твої емоції, навіть якщо і трапляються розуміючі. Або ж такі самі, тільки вже зі своїм болем. Йому? Той, хто 24/7 знаходиться там, де вовки срать бояться, в нелюдських, м'яко кажучи, умовах? Ні, ти просто мовчки шукаєш п'ятий кут в цьому житті, щоб виплакатись, але це нереально. Ну бо ти ж маєш бути сильна за двох, і взагалі ти ніколи не плачеш. Навпаки, ти повинна вміть робити усміхнене обличча, не виказуючи своїх негативних емоцій, бо знаєш наскільки він мліє від твоєї посмішки, і як вона його заспокоює. І тут зараз не про жалість, бо то найгірше з почуттів, як на мою думку. Це про те, наскільки сильно ти пишаєшся чоловіком, та отримуєш безкінечний захват від сили його характеру.
Далі ще є усвідомлення того, що телефон, то твій бог, на який ти цілодобово молишся в очікуванні повідомлення, не випускаючи з рук. І коли вже галюцинації по ночам, бо здається що він звоне. А коли реально звоне, в тебе підкошуються ноги і все пливе перед очима від щастя. Ну а потім ти вже якось тягнеш далі своє життя без сенсу до наступного дзвінка.
Ну і найстрашнішим в цій ситуації є те, що ти реально усвідомлюєш, хоча й намагаєшся кожен раз відганяти ті дурні думки подалі, що Твій ні разу не безсмертний, як і решта хлопців. І що може статись найгірше, після чого тобі від твоєї рідної людини залишаться лише спогади та страшне відчуття втрати половини себе на решту всього свого життя. Ну якщо вже можна буде то назвати життям.
Отака от історія виходить, ніфіга не романтична.
А тому отим тітонькам, які в перервах між натерти на шубу та накришити на олів'є до святкового столу, за яким збереться їх повна родина, забігають у фейсбук помірятись в коментах розмірами своїх страждань, нівелюючи словом "війна" де потрібно, і де ні, але частіше ні, хочу передати вітання. І побажання хоча б на хвилину задуматись про те, що на відміну від вас, в когось не буде ні святкового столу, ні того, хто мав би бути родиною за цим столом, і взагалі Він не матиме свята, тому що саме в цей час робить все можливе, а підчас і неможливе, щоб ви собі спокійно кришили салатіки та розводили срачі у фб.
От і все.
***
Пройшов майже рік. Нічого не змінилось. Крім того, звісно, що це був ще один мінус рік життя. Рік боротьби, нерозуміння, відчаю, трохи розбавлений короткими щасливими моментами зустрічей.
Зараз мені хочеться, щоб кожен з вас, прочитавши цей текст, потримав його у себе в голові хоча б декілька днів, як нагадування про те, що війна, все ж таки, стосується кожного з нас.
Федя Майська
|
| |
| |
