| Olenka | Дата: Четвер, 09.03.2017, 10:54 | Повідомлення # 1 |
Повідомлень: 3285
| Сьогодні ти виставив нову фотографію. На ній нова краля. Не я. Але вона так схожа на мене! У неї біла шкіра, округлі форми, довге волосся вишневого кольору…
В душі моїй заверещало сто бісів водночас. Все! Не хочу більше щоб ти мені писав!!! Ти лицемірна тварюка, що мистецьки зіграла на моїх найкращих почуттях. Брехлива падлюка, що згадує про мене тільки тоді, коли немає чергової кралі поряд. “Я люблю тебе, друже”, – кажеш ти, аби лиш ляпнути бодай щось, просто так, бездумно і бездушно. А потім, коли твої куріпки роблять з тебе рогатого, ти скиглиш мені в приват який ти нещасний, ображений долею.. Сам винен!!! Навчися тримати свого друга в штанах!!!!
[color=#0C343D]Який ти жалюгідний.. Ні, невірно, не гідний ти жалю!!! Тебе треба скалкою гамселити щодня мільйони разів, може виб”є дурощі. Твоя чергова “бебі” піде від тебе через 3 тижні і ти знов мені писатимеш, як скучив за мною, за нашими розмовами про “високе”, за нашими жартами. А потім знову стрибнеш у чуже поле, поки тебе не вичавлять, мов той лимон.
Це все настільки легко передбачити, що мені вже лінь вкотре пояснювати тобі, яка саме дівчина тобі потрібна. Не я, бо ми б не вжилися через різницю у характерах. Та й нащо ти мені?.. Отакий незграбний, вічно носять тебе нечисті десь по кнайпах та закапелках.
Я люблю тебе, друже! Саме так, як друга. Шкода мені тебе за те, що марнуєшся в гонитві за химерами. Шкода і боляче, що слава та гроші засліпили розум твій, колись такий ясний та гострий. Тяжко мені дивитись на тебе. А ота краля, яку ти обіймаєш.. таких як вона у тебе буде тисяча, а я одна, хто справді щиро за тебе переймається. Та більше не буду. Втомилася.
П.С. Через декілька місяців ти напишеш мені, щоб тебе зустріла в аеропорту, а я лише всміхнуся і прошепочу, не відписуючи ані слова: “Пробач” і видалю тебе зі списку друзів.[/color]
|
| |
| |
| Olenochka | Дата: Субота, 04.11.2017, 23:54 | Повідомлення # 2 |
Повідомлень: 4514
| Бо пам'ятайте, що усім, хто проходить через труднощі або самотність, неодмінно потрібна підтримка. І той, хто отримає її, зможе в майбутньому допомогти іншим.
Бо дві руки для того, щоб давати, а не лише брати.
"Бути поруч з дитиною
У моєму житті були різні вчителі. Знамениті професори, відомі психотерапевти. Але часто буває так, що зустріч з кимось, хто немає ніяких регалій і звань, здатна дати більше, ніж сотні годин у лекційному залі.
Так було і того разу. Я проходила практику в дитячій клінічній лікарні. Це було під Новий рік, і в нашому відділенні всіх маленьких пацієнтів уже розібрали по домівках. У лікарні залишилися тільки діти, яких забрати було нікому.
До нас звернулася жінка-волонтер з іншого відділення, яка доглядала за хлопчиком з дитячого будинку. І ми вирушили працювати. Моя колега — до жінки, а я — до дитини. Мене познайомили з його історією. Вона була сумною. Дуже. Хлопчику було тільки 6 років, і в його житті вже було чимало драм і трагедій.
З собою у мене були папір і олівці. Трохи знань про дитячу психологію. Страх і рішучість.
Вже в палаті я дізналася, що його привезли всього декілька годин тому після реанімації. У нього була температура і трубка в горлі.
Я сіла поряд, щось сказала, запитала як він. Він лежав до мене спиною, важко дихав і не відгукувався.
Я сиділа і розуміла, що я тут зі своєю психологією дуже недоречна. За стінкою колега вже розмовляла з жінкою. У мене був час, і мені потрібно було його якось прожити поруч з цією маленькою людиною.
Я не знала, що робити. Інтуїтивно, моя рука потягнулася до нього, і я згадала про те, про що писала раніше.
Я поклала руку йому на спину, таку маленьку, що рука майже повністю її закривала. Він не ворушився. Тільки з важкістю дихав.
Я не посилала йому "енергії". Не бажала якнайшвидшого одужання. Я не жаліла його. Не міркувала про його важку долю. Я просто була поруч. Цілком і повністю. Я ні про що не думала, нічого не хотіла. Я чула його хрипке дихання. І тримала руку на його спині.
Просидівши так хвилин двадцять, я запитала, чи хоче він, щоб я прибрала руку. Він сказав: "Ні!"
Це було його перше слово.
Я просиділа так ще якийсь час, поки не відчула, як у мене затекла рука. Мій погляд впав на олівці і папір. Я сказала, що могла б намалювати йому щось на пам'ять. Він сказав: "Вертоліт".
Це було його друге слово.
Я спробувала пригадати, як же виглядає вертоліт, зобразила щось схоже. І поклала перед ним.
Потім я знову простягнула руку до його спини.
Коли час закінчився, я сказала, що мені пора йти. Він перевернувся обличчям до мене і сказав: "Спасибі!"
Це було його третє слово.
Я пішла з дивним відчуттям. Наче я вперше в житті була насправді корисною. Не зробивши нічого з того, що "потрібно було", я зробила Все.
З тих пір пройшло багато часу. У мене було багато інших уроків і відкриттів. Але цю зустріч я пам'ятаю.
Ця дитина подарувала мені можливість зрозуміти, що таке Бути поруч. Просто Бути Поруч. Завдяки йому я нарешті відчула, що це означає. І зрозуміла, що іноді це найцінніше з того, що ми можемо дати. Свою присутність.
Ми не завжди можемо щось зробити. Ми не завжди знаємо, як вгамувати чийсь біль. Є такі моменти, які людині потрібно просто прожити і пережити. І наша допомога може їй завадити. Але ми завжди можемо просто бути. Бути поруч. Розділяючи цей момент життя людини з нею.
Ця зустріч тоді була цінною для нас обох. Він був не один. У своєму болі. І я була не одна. У своїй розгубленості. Ми БУЛИ РАЗОМ.
Це так просто і так складно — просто бути. Розгубленим, переляканим, слабким, сильним, радісним або сумним. Нічого не роблячи, нічого не змінюючи. Ні на чому не наполягаючи. Не пручаючись тому, що є. Не пручаючись того, хто ти, і як переживаєш це життя.
Але ти є. І цього досить."
© Анна Левченко
|
| |
| |
