| Olenochka | Дата: Пятниця, 16.08.2024, 11:44 | Повідомлення # 1 |
Повідомлень: 4725
| Якщо дійде до того, що це доведеться зачитати, то знайте: більшого щастя немає для воїна ніж померти в бою.
Всі ми трохи воїни, хтось на полі бою, хтось бориться з корупцією, а хтось відновлює справедливість в судах, наші люди воюють з невиліковними хворобами, а вчені з гравітацією
Така ми войовнича нація.
І дуже палка до свободи.
Українці - вільні люди, цього в нас не забрати. Вільні в думках, поглядах і діях.
І немає в нас межі. Нівчому немає.
В технологіях чи відкриттях.
Все що захочимо - все зробимо.
Мені пощастило народитися в найкращий країні світу Україні, і це країна, за яку честь померти.
А ще краще за неї жити.
Жити так щоб за багатьох з нас, по декілька життів.
Виховувати маленьких українців в любові до світу та в міці і незламності.
Показати їм всю красу Карадагу, сьольві шахти Донбасу, терекони, заповідні коси, лимани, найбільші печери і червону руту.
Кожен з нас несе всередині світло, не бійтеся його запалити.
Ми ще побачимось, все буде Україна!
Alex Mulkevich - ОСТАННІ СЛОВА ОЛЕКСАНДРИ МУЛЬКЕВИЧ,... | Facebook
|
| |
| |
| Olenochka | Дата: Середа, 19.03.2025, 00:58 | Повідомлення # 2 |
|
Повідомлень: 4725
| Updated: важливе уточнення від [url=https://www.facebook.com/pogomij?__cft__[0]=AZUDhxoVL21RC4LPf6NjDxi_YfVZDF1_ap0uyKdUWtnIZg5bRH_GGz7JlILLZHG91TTdORVu-i79PsNAZUGyw7txlYx9QaUboCuzssd_a4DXqzTIEGEklFgNfUzWDF6u_UM8WBZhfV_C6NP3XG5Eay75G-LjEUrSVnhGwLGMf1IgZLSZDCIUOpZrWOoPOS9SUeUfLCQmQbaOGBlZa1-kOgQR&__tn__=-]K-y-R]Погомій Оксана[/url]: обидва чоловіки - Віталій та Денис - які захищали Херсон в умовах повного хаосу, яких здали місцеві зрадники, які витерпіли нелюдські, шокуючі катування від росіян і, зрештою, були ними страчені, так і не визнані як ті, які захищали Херсон, як військові. А вони це робили.
Ось такі у нас реалії всередині країни.
———————————————————
Прочитайте, будь ласка.
І ніколи не прощайте.
Віталію Лапчуку було 48 років. Він народився на Львівщині, але більшу частину життя прожив на Херсонщині. Коли російські військові побачать у паспорті Віталія місце народження, то радітимуть, що упіймали справжнього "бандеру".
На другий день повномасштабного вторгнення Віталій вирушив на Антонівський міст, де напередодні точилися бої. Там багато тіл було - наших військових і цивільних. Він побачив загиблого українського танкіста, зовсім молодого, приніс з машини покривало і накрив його. В автівках - розстріляні родини, діти.
Ніхто у місті не знав, що робити(?), усюди був хаос. Тоді Віталій сказав: "Треба захищати Херсон", і пішов до військкомату.
У військкоматі від познайомився з Денисом Мироновим, якого російські військові так само згодом закатували до смерті.
Отримавши відмову у військкоматі (?), вони записалися до херсонської тероборони, де разом формували роту з цивільних херсонців.
Пізніше вони нікому не показали списків з даними хлопців, чим їх і врятували. Навіть під катуваннями не видали своїх.
На початку березня росіяни увішли в Херсон. Тіла розстріляних тероборонців, які вийшли на перехват колони важкої техніки лише з автоматами і коктейлями Молотова, знайшли в Бузковому парку і в мікрорайоні Шуменський.
Від декого навіть і тіл не лишилося - самі фрагменти.
Віталій з Денисом почали їздити на хлібзавод. Вантажили там машину буханців, які потім роздавали бабусям і дідусям. А ще шукали покинуту зброю. Клали її під хліб і везли через російські блокпости. Міркували, що зброя знадобиться під час звільнення Херсона від окупантів. А ще передавали українській армії координати, де саме розміщується ворожа техніка. Але їх хтось здав. Хтось, кому Віталій довіряв.
27 березня Олена (дружина) була в будинку матері, коли під’їхали три джипи з намальованими на них "Z". На телефоні Олени висвітилося ім’я "Віталік": "Олено, відкрий мені ворота — вони заберуть зброю".
На ватяних ногах жінка пішла до воріт.
- Я побачила обличчя Віталіка - воно було чорне. Щелепа була повністю перебила, з розсіченої брови юшила кров, заливала очі. Обличчя було суцільним місивом. Його куртка була просочена кров’ю, - плаче Олена.
Разом із ним на подвір’я зайшли дев’ятеро озброєних до зубів людей, навіть протигази мали з собою. Я ще подумала: навіщо їм протигази, будуть нас труїти?".
Олена згадує, як почала кричати: "Хто ви такі, звідки, назвіть підрозділ, прізвища? Навіщо ви прийшли в мій дім, ви ж знаєте, що ви окупанти?".
- Я все повторювала, що жоден з них не вартий і мізинця Віталія. І тоді один з них - з такими тупими скляними очима - сказав: "Ще одне слово - і ти складеш зуби", - згадує жінка.
Дорогою до підвалу Віталію прикладом зламали лицьову кістку. Олена згадує, що чоловік був ледь живий. Згадує, як кричала її мама, притискаючи до грудей Біблію, як просила не чіпати Віталія.
Згадує, як російські військові зайшли в дім, щоб винести з нього все - від ноутбуків і телефонів до парфумів і шкарпеток.
- А потім сказали: "Ви всі терористи і нацисти, поїдете з нами".
- Коли вони натягали пакет на голову синові й зав’язували йому руки, я зловила погляд Віталіка. Він так на мене дивився, наче вибачався, що так сталося, наче почувався винним за те, що відбувається, - плаче Олена, - я хотіла його підтримати, що, мовляв, нічого, ми справимось, все буде добре. Я тоді не знала, що це останній його погляд.
Родину привезли в будівлю поліції, усіх трьох допитували в різних кімнатах. Олена була вся мокра - сльози і піт заливали її одяг. Було важко дихати, бо за стіною катують Віталія.
Олену з сином відпустили, вивезли під міст і викинули з машини. Коли вони нарешті дійшли до дому, то побачили, що в нього поцілила ракета. На всій вулиці - лише в нього.
22 травня 2022 року на міській пристані знайшли закатовану людину на дні - з проломленим черепом і гирею на ногах.
Це був Віталій Лапчук.
(с) Суспільне Новини, 2022 рік
|
| |
| |
